трек 030

зібралися всі. Кавова Жінка спекла для мене святковий торт. як завжди хазяйновита, матюклива, але не менш любима мною Ізольда нарізала салати з сигаретою в роті. вона завжди матюкала мене за використання її працьовитості, але робила майже все, що я просила. звісно, звали Ізольду по-людськи, але ще з часу нашого спільного проживання вона стала Ізольдою.

Кавова Жінка пила чорну каву без цукру в моєму халаті та домашніх капцях і виглядала в цьому вбранні котяче граційно. каву варила для неї, звісно ж, я. не годиться цій жінці робити для мене занадто багато в один день. на людях. так-то Кавова Жінка козу дияволу в жертву принесе, щоб у мене був зарах із фольклору, але це коли ніхто не бачить.

Ізольда дорізала салати. загасила сигарету. зігнала Кавову Жінку з місця біля вікна. запалила сигарету.

– де ще цю носить? – запитала.

ще одна з нас – Дотепниця – їхала зараз із варшави. знаю, що везе купу гостинців, вражень, фото, історій, пригод і ще більше пропозицій. але також знаю, що може просто не доїхати, бо заблудиться, піде більш цікавим шляхом, зустріне старого знайомого, забуде про потяг.

– може, вона забула, що в тебе день народження, Халепко? – запитала Кавова Жінка. – це ж Дотепниця.

у двері хтось подзвонив і ми всі зірвалися з місць.

Дотепниця справді забула про мій день народження. спочатку вона засмутилася, але потім згадала, що має цілий наплічник подарунків.

– Халепко, я бажаю тобі написати книгу. нехай я навіть забула про твій день народження, ти ж розумієш, що я тебе дуже люблю?

– все ок, Дотепнице. даруй своє варення.

ця дівчина їхала з варенням із варшави. я не могла на неї довго сваритися.

– по-перше, це джем. по-друге, я тобі подарую не тільки варення.

на мене посипалися раритетні вініли, книги із секонд-хенду, сорочка, поцуплений у польській кав’ярні підсвічник і мило.

– я тобі ще зварю потім, – прошепотіла Дотепниця Кавовій Жінці.

все це відбувалося при розчинених дверях. ми ґелґотіли, жартували, розкладали на підлозі подарунки, слухали історії про польських бомжів і моє нове взуття. навіть не помітили, що за дверима певний час мовчки стояла дівчинка у коричневому пальті з коробкою в руках.

– кгм, – прокашлялася вона.

– Люба?

мої брови як швидко розбіглися догори, так швидко і зібралися знизу. від Люби декілька місяців не було жодного повідомлення, жодного дзвінка, жодного твіта (а це вже мій останній рівень стурбованості). і тут – на тобі.

– ми посварилися, Поліно, але це не привід переставати любити одна одну.

вона простягла мені подарунок, підійшла і міцно обійняла. обіймами ми завжди передавали потрібну інформацію. тактильний файлообмінник.

– пішли їсти. я запалив свічки, зараз догорять уже, – сказав Майкл.