пройшло п’ять місяців із того моменту, коли я дізналася про одруження
майкла. все ж, після довгих розмірковувань я вирішила не палити помпею, не
будувати троянського коня і залишити майкла у спокої. буду вважати, що він
заслужив на такий подарунок як щасливе життя без мене. зіпсувала людині
декілька років – поступися місце іншій. це єдиний вид жіночої солідарності, у
який я вірю.
про те, хто його дівчина (чи то вже наречена? а, може, і дружина?) я не
знала. з усіма спільними друзями ми перестали перетинатися. не те, щоб доля нас
розводила. я сама уникала старих знайомих.
зрештою, після п’яти місяців ізоляції від того, що могло ранити мою тонку
душевну натуру, я написала майклу коротке повідомлення з трьох слів. ці три
слова завжди його повертали до мене. «я закохалася. приїжджай». і майкл
проривався до мене через блокади, кордони, перелітав через океани і височезні
гори, біг, долаючи всі перешкоди, час і будь-які відстані. так сталося і цього
разу. не міг, у жодному разі не міг цей чоловік ігнорувати таке повідомлення.
не вмів він бути байдужим до того, що я закохувалася в когось іще, окрім нього.
– я ніколи не запитувала тебе про твоє життя і жінок. ти хоч це помічав?
ми зустрілися біля єврейської кав’ярні, але майкл повів мене гуляти містом.
– якщо у цьому світі є людина, яка може тебе розгадати краще, ніж я, то це
теж я. тільки на рік старше.
ми часто гуляли раніше містами, у яких жили або у які приїжджали жити.
– ти, полінко, із тих жінок, які знайдуть підхід до будь-якого чоловіка.
можливо, не завжди це буде продумана стратегія чи чіткий план, але ти часто
розгадуєш людські задачі виключно інтуїтивно, навмання.
– неправда. я із тих жінок, яких не беруть заміж, бо «не хочуть псувати
стосунки з такою класною людиною. будьмо друзями».
майкл сміється і притуляє до себе.
– дурна така. така розумна і така дурна. то що там твій черговий валет?
давай відгадаю: йому за п’ятдесят, він знає п’ять мов, прожив двадцять років у
індії в коробці зі зміями, а зараз займається перекладами з арамейської?
– ох, майкле.
настала моя черга сміятися, але я стримуюся, щоб навіть не посміхатися. це
так видає мою закоханість.
– ти ще у жовтні чи то листопаді розповідала про чоловіка-коробочку, якого
тобі було б цікаво розгадати.
– фігня то все повна. ігри, сценарії.. майкле, повна лажа. звісно, це було
миленько.. але, ну, ти ж знаєш, що я вкладаю у це слово: «миленько». от.. так
от, мій хороший, мій найпрекрасніший чоловік, якого я ніколи не перестану
любити. – я беру обличчя майкла у свої долоні і намагаюся поглибше казати
слова. – послухай, чоловіче. ти завжди будеш для мене одним-єдиним у всьому
світі, але послухай. послухай.
– полінко, я вже слухав-переслухав всі ці історії. про особливих, про
надзвичайних і навіть про те, що ти взагалі не хочеш жодних любовних стосунків
і поїдеш жити у тибет із козою сідгартхою. я не хочу знати, скільки йому років
і скільки ви разом. просто переконай, що тебе не треба рятувати.
я перестаю дивитися майклові в очі. не дай бог подумає, що хоч одне хороше
слово, яке я скажу про свого хлопчика, стосуватиметься його – майкла.
– він, як пазл: у нас збігаються ті сторони, які треба для малюнку. музика,
татуювання, цінності, швидкості в стосунках, швидкості на дорогах, способи
пересування, відпочинку, смаки у зброї, спільні збочення. він – хлопчик-як-треба.
цілує, як треба, тримає, як треба, обіймає, як треба. у нього купа мінусів, із
яких я сміюся, але які готова шліфувати. я готова бути терплячою з ним, майкле?
– ого-о-о.. – протягує майкл.
– а ще, я відчуваю себе з ним жінкою. а не тією, хто має прибрати ім’я,
залишити прізвище і, прикриваючись прізвищем, мов щитом, пробиватися через
падаюче каміння і палаючі стріли. розумієш?
– або хочеш себе відчувати. як варіант. ти ж не думаєш, що в когось
вистачить розуму, хитрощів, кохання і сили тебе приборкати.
– звісно, ні. але хай спробує. я нечасто комусь даю такий шанс.
– я даю вам декілька місяців. ти занадто щаслива, полінко. тобі занадто
подобається цей хлопчик. а, отже, ти обов’язково усе зіпсуєш.. ще щось
розкажеш? ну, такого.. переконливого.
– я з ним я. без награної пристойності і фільтрів. він нахабний і змушує
постійно мене сміятися.
– рівень довіри «я розкажу тобі про своїх уявних друзів і дитинство»?
слухай, ти вже плакала при ньому?
– перестань. пункт «я усе зіпсую» буде ще далі.
у майкла загораються очі.
– ну, почекай. ти хоча б йому розказала про свої шкільні утиски? про
минулорічні трабли із «особливим хлопчиком»? про містичні штуки в твоєму житті?
про захоплення маніяками та вбивцями? цитувала вже паланіка, бродського, жадана
чи бротігана? може, хоча б, ткачинського? а ні, пункт «зіпсувати» далі за
планом, так.
– майкле, коли ми цілувалися, я запам’ятала звук тертя нашого шкіряного одягу.
– дідько, я тебе втрачаю, маленька.
