трек 032

Майкл повернувся і притягнув із собою біляву художницю, яку він називав «даша». «даша» була безпородна, безхребетна і тягнулася до Майкла всім, чим могла.

«я їй треба», ­– сказав Майкл.

«він їй треба», – подумала я.

– давай поки не показувати «даші», що між нами. окей? – запитав Майкл.

– окей, – погодилася я.

«не показувати «даші» полягало в тому, що я мала поводитися на нашій із Майклом території так, наче не існувало ні його, ні нас.

це була не ревність із мого боку. білява художниця «даша» претендувала більше, ніж на увагу чи тіло Майкла. квартира, у якій ми з ним жили, – це не просто приміщення, а територія, де ми Були. і це наше Буття довелося здути і заховати у настінну шафу, щоб звільнити місце «даші».

білява сучка намагалася зі мною затоваришувати, хоч це і було схожим більше на танець миші перед змією.

треба віддати мені належне: я була хорошою змією. підсичувала часом, звісно, але навіть не розкрила щелеп. хоч могла.

довгий час я не могла зрозуміти, навіщо Майклові «даша». і тільки через місяць думка стрельнула в мене. «даша» була тілесним втіленням жіночої слабкості. усього того, перед чим не може встояти жоден чоловік, який самостверджується правильним чоловічим шляхом. «даша» дивилася на Майла очима, повними захвату. так дивляться фанатки у перших рядах на солоденьких співаків. і так дивляться убивці на електричному стільці на полісменів. сука, словом, рідкісна.

ще через місяць «даша» підійшла до мене і сказала:

– він мені треба, Полінко.

– він тобі треба, – сказала я і спакувала валізу. – але мені треба більше.

я з’їхала з нашої квартири наступного дня після цієї розмови.

трек 031

Люба писала листи, писала повідомлення і найбільше Люби існувало в моєму житті словами і текстами. для найкращих друзів необов’язково бачитися щодня, щотижня і щомісяця. коли ж ми зустрічалися, то обіймалися так, що цієї порції вистачало щонайменше на рік.

і от Люба приїхала саме так, як любила це робити: без попередження і з купою обіймів. ми сиділи з хорошою музикою, хорошим алкоголем і будучи хорошими людьми. найсприятливіші умови для чесних розмов.

– послухай, – каже мені Любов. – як би там не було, але ти завжди залишишся для мене людиною, яка живе на межі сильної жінки і дівчинки, якій постійно треба комусь плакатися. твоє життя – це не процес метання між жінкою та дівчинкою, а оця межа, на якій ти живеш. і ти для мене завжди будеш тією, хто живе на цій межі. не на кордоні, а на нейтральній території між цими двома.

– людей у мені, Любо, набагато більше. але ти їх не бачила, бо я тебе люблю. може, я тільки з тобою і робила це: любила.

– ми ж не будемо говорити про любов, правда? тільки не це, Халепко. тільки не розмови про любов, я тебе прошу.

– не будемо. з тобою завжди небезпечно починати такі розмови. та і звідки мені знати хоч щось про любов? мені не шістнадцять.

ще трохи розбавленої балаканини і Люба випалює:

– тримайся Майкла, Полінко. із усіх твоїх чоловіків я його поки люблю найбільше.

– ти дивуєш мене.

– він не той, хто зробить тебе щасливою. але той, біля кого ти можеш такою бути, розумієш?

– розумію.

– тому не тікай від нього, коли відчуєш проростання в собі. не рви те, чим ви зростаєтесь. зрештою, ти завжди зможеш вирвати це з себе і кайфувати від болю, маленька збоченко.

– ти якось це все так шариш, що мені страшно від тебе. може, тебе не існує, Любо?

– якраз-таки я – дуже реальна.

– зараз ще страшніше стало.

на ранок Люба їде додому. але чим далі вона від моїх дверей, тим ближчою стає до мене.