трек 017

подзвонила майклові, щоб поговорити з ним востаннє. хотіла повідомити, що з’їжджаю. щоб забрав у мене ключі, змінив замок і не пускав мене, навіть коли проситимуся.

– ти закохалася, поліно?

– майкле, не запитуй дурного. ти ж знаєш, як воно в мене. все дуже відносно в моїх почуттях до чоловіків. можна назвати це закоханістю, можна інтересом чи зацікавленістю. користю. та чим хочеш називай. 

– але є ж таки чоловік, поряд із яким тобі добре?

– так, і це не братерські почуття, якщо ти про це.

майклові така відповідь не дуже сподобалася. починає нервувати, хоча й приховує.

– сподіваюся, він відповідає більшості пунктів твого списку ідеального чоловіка.

– та майже всім, окрім того, що він не дейв гаан і навіть не сем райлі. майкле, вибач, це все мало закінчитися якось по-іншому. більш логічніше  що.

– ти би могла нас познайомити навіть. а замість цього втікаєш і просиш змінити після тебе замки. я би йому розказав, що ти не п’єш кави, не любиш рано прокидатися, обожнюєш солодощі й ненавидиш готувати. зрештою, якщо він вимагатиме від тебе миття підлоги та куховарства, ви довго не уживитеся. я не знаю навіть, яким він має бути, щоб ти захотіла зі мною більше не бачитися. але про всяк випадок, замки я ще не змінюватиму.

дивлюся на майкла і розумію, що це обличчя стало найріднішим із усіх. я довіряю йому. майже, як самій собі. навіть перестала соромитися прокидатися біля нього ненафарбована і співати ідіотські пісеньки під час його розмов по телефону.

– зараз, мабуть, я маю говорити щось ліричне та таке, про що мовчав раніше.

– а я зізнаватися у всьому, що не озвучила до цього часу.

– круто бути звичайними людьми. але нам цього не зрозуміти, мабуть.

майкл посміхається сумно і по-востанньому. у двері дзвонять.

– почекай, я зараз.

я відчиняю. на порозі стоїть майкл.

трек 016

трек 016 (не лякайся)

– якщо це свобода, то я не хочу її. вона порожня і майже нічим не відрізняється від самотності. але в ній є свої плюси. можна збивати біоритм і худнути і щоб мама не сварилася.
китаєць переводить погляд із стіни, де обпали кахлі, на мене. ще півгодини тому, щоб потрапити у цю квартиру, на цю кухню і в ці домашні капці, треба було пройти 12 кіл пекла, пробігти спринт з олімпійським чемпіоном, вбити мамонта або принаймні бути кимось особливим і важливим для мене. я не з тих дівчат, які роздають свої домашні капці направо і наліво, ні. квартира – це мій всесвіт, у якому мені затишно навіть без дверей на кухню. у моєму всесвіті заборонено вриватися в нього чужинцям і вимагати сніданок. але хлопець, який представився китайцем, сказав, що добре знає майкла і той багато розказував про мене. я підсмажила яєчню і нашвидкуруч нашаткувала якийсь салат. сідаючи за стіл, відчула як починаю сіпати ногою, крутити в руках виделку і кусати губи.
– то де майкл?
– вважай, у тебе відпустка від нього. я побуду за майкла.
– хто тобі дозволить?
у китайця занадто хитрі очі як для китайця й немає нічого від азіатського фенотипу. він шариться ними кухнею, роздивляється моє святилище і пише собі на плівку все, що бачить, щоб потім використати це проти мене. згадую, що в мене на холодильнику лежить запальничка, контекс, ножиці й упаковка цитрамону. цікаво, про що це свідчить в очах китайця? цей хлопчик із тих, для кого люди – біомаса для дослідів, а стосунки з ними – ситуативно змодельована проблема для вивчення.
– мені треба десь пожити. недовго, пані халепо. я не відніму у тебе багато місця чи часу.
– ти ж не думаєш, що я дозволю незнайомій людині жити в своєму особистому просторі тільки через те, що вона знає про майкла?
– думаю, що ти впустиш будь-кого, хто знає про нього хоч щось. майкл - твоє лохнеське чудовисько, до якого ти прив’язана своїми психічними розладами. так я залишаюся?
– ми пізніше обсудимо умови твого перебування на моїй території.
– дякую, пані халепо. але у мене теж будуть деякі свої правила. добре?
його нахабність та манера вести переговори мені вже не подобаються. про що я думаю, коли впускаю таких людей у свій приватний космос?
– добре, але перша умова: я називатиму тебе не китаєць, а єврейчик.

трек 015

– насправді, я хочу, щоб ти звільнилася від тієї дурної думки, що я – твій ідеал. я не носитиму тобі каву в ліжко і я не прокидаюся зранку з ідеальною зачіскою та почищеними зубами.

– можна підігнати ідеали. ну, ти ж уже є, значить, можна просто підкорегувати свій список вимог до ідеального чоловіка. я не хочу від тебе дітей, не хочу романтично засинати на твоїй руці та їздити в «ашан» за продуктами. мене влаштовує засипати одній у великому ліжку й харчуватися тим, що ти натягаєш в холодильник. здається, в тебе якийсь страх, що ти будеш подобатися людині. або, ще страшніше, що вона в тебе закохається. я не кохаю тебе, майкле, і не тому, що не впевнена в твоїй гідності такого почуття. просто я не знаю чи можу відчувати любов взагалі. не азарт, гру, пошук, перегони, а саме кохання.

– це страшно, коли жінка не вміє кохати, халепко. від цього трапляються війни і народжуються диктатори. а ще, ти ризикуєш стати фригідною істеричкою.

за всіма нашими розмовами про сакральність, маніяків, жарти на антисемітську тематику та розбір людської поведінки майкл дивним чином помічає маленьку забиту в куток від страху дівчинку. помічає той свердлик у мені, який своїм дзижчанням та набиранням обертів починає вже давати про себе знати вогненним болем у сонячному сплетінні.

– якщо ти хочеш про це поговорити, я вислухаю, халепко.

– не хочу. мені легше жартувати на цю тему, засинати, коли хочеться виговоритися комусь, дивитися фільми, замість того, щоб думати про це, прибирати твою квартиру, наспівуючи «hells bells». вся моя активність спрямована зараз на те, щоб не зупинитися і, не дай боже, не почати над цим задумуватися. мій вектор руху спрямований на втечу, майкле. я хочу звалити з цієї голови. пожити в когось іншого, хто не знає всього того, що знаю я.

– я міг би запропонувати тобі свою голову, але там стільки волохатих монстрів, що вони зжеруть тебе.

майкл мовчить і нарешті досягає того моменту, коли відвертість просочується крізь нього.

– хоча насправді, я боюся впускати тебе в свою голову, бо ти можеш подружитися з цими монстрами. і тоді ви зжерете мене.