трек 030

зібралися всі. Кавова Жінка спекла для мене святковий торт. як завжди хазяйновита, матюклива, але не менш любима мною Ізольда нарізала салати з сигаретою в роті. вона завжди матюкала мене за використання її працьовитості, але робила майже все, що я просила. звісно, звали Ізольду по-людськи, але ще з часу нашого спільного проживання вона стала Ізольдою.

Кавова Жінка пила чорну каву без цукру в моєму халаті та домашніх капцях і виглядала в цьому вбранні котяче граційно. каву варила для неї, звісно ж, я. не годиться цій жінці робити для мене занадто багато в один день. на людях. так-то Кавова Жінка козу дияволу в жертву принесе, щоб у мене був зарах із фольклору, але це коли ніхто не бачить.

Ізольда дорізала салати. загасила сигарету. зігнала Кавову Жінку з місця біля вікна. запалила сигарету.

– де ще цю носить? – запитала.

ще одна з нас – Дотепниця – їхала зараз із варшави. знаю, що везе купу гостинців, вражень, фото, історій, пригод і ще більше пропозицій. але також знаю, що може просто не доїхати, бо заблудиться, піде більш цікавим шляхом, зустріне старого знайомого, забуде про потяг.

– може, вона забула, що в тебе день народження, Халепко? – запитала Кавова Жінка. – це ж Дотепниця.

у двері хтось подзвонив і ми всі зірвалися з місць.

Дотепниця справді забула про мій день народження. спочатку вона засмутилася, але потім згадала, що має цілий наплічник подарунків.

– Халепко, я бажаю тобі написати книгу. нехай я навіть забула про твій день народження, ти ж розумієш, що я тебе дуже люблю?

– все ок, Дотепнице. даруй своє варення.

ця дівчина їхала з варенням із варшави. я не могла на неї довго сваритися.

– по-перше, це джем. по-друге, я тобі подарую не тільки варення.

на мене посипалися раритетні вініли, книги із секонд-хенду, сорочка, поцуплений у польській кав’ярні підсвічник і мило.

– я тобі ще зварю потім, – прошепотіла Дотепниця Кавовій Жінці.

все це відбувалося при розчинених дверях. ми ґелґотіли, жартували, розкладали на підлозі подарунки, слухали історії про польських бомжів і моє нове взуття. навіть не помітили, що за дверима певний час мовчки стояла дівчинка у коричневому пальті з коробкою в руках.

– кгм, – прокашлялася вона.

– Люба?

мої брови як швидко розбіглися догори, так швидко і зібралися знизу. від Люби декілька місяців не було жодного повідомлення, жодного дзвінка, жодного твіта (а це вже мій останній рівень стурбованості). і тут – на тобі.

– ми посварилися, Поліно, але це не привід переставати любити одна одну.

вона простягла мені подарунок, підійшла і міцно обійняла. обіймами ми завжди передавали потрібну інформацію. тактильний файлообмінник.

– пішли їсти. я запалив свічки, зараз догорять уже, – сказав Майкл.

трек 029

– я нічого про нього не знаю, майкле.

– нічого страшного. познайомишся у процесі.

– я ж не заміж за нього йду. мені треба написати про синього монстра-людожера. а я відчуваю, що знаю про нього не більше, ніж про технологію виготовлення китайських ліхтариків.

– ти пішла б заміж за чоловіка, якого не знаєш? – майкл уже давно не дивується нічому, що чує від мене. це завжди мотивує робити нові й нові дурниці.

 аж дратує, що існує людина, яку я не можу вразити своєю тупістю або непередбачувано ідіотськими витівками. (примітка для поліни халепи: передивитися доцільність уживання слова «непередбачувано» у цьому контексті; замінити слово «тупість» на більш емоційне; подзвонити зранку мамі).

я мовчу.

– ти, мабуть, тільки так і підеш заміж: не знаючи чоловіка. і знаєш чого? бо якщо ти пізнаєш людину хоч трохи, то почнеш сумніватися у правильності вчинку. почнеш думати: «раптом ця його звичка чухати потилицю, коли він дивиться хокей, спричинить колись вибух на аес». ну, ти знаєш.. ця попса про крило метелика і взаємозв’язок із усім на світі..

– попса..

– усе попса, про що знає більше двох людей.

– і у чого є сторінка вконтакті.

– я погодилася би піти заміж, щоб утекти із власного весілля. – майкл відривається від майстрування маленького кораблика й уважно дивиться на мене. – останнім часом я часто уявляю, як тікаю із власного весілля. тільки без цього пафосу всього.. із білою сукнею, вівтарем, ображеним нареченим і покинутим букетом. от десь за день-два до весілля просто взяти і чкурнути собі кудись. перекантуватися у тебе чи люби, яка б насмажила мені макаронів під пісню про шкарпетки. а потім почати займатися улюбленою справою. не питай якою! я ще не вирішила, яка справа у мене улюблена.

майкл повертається до майстрування кораблика.

– ми говорили про те, що ти не можеш ніяк познайомитися з персонажем свого оповідання..

– тобто, тебе не турбують мої роздуми щодо весілля?

– я не люблю, коли ти відхиляєшся від теми.

– я просто не знаю, про що писати це грьобане оповідання. розумієш? тобто, я знаю, але я не можу написати про те, що люди вважають аморальним. або зрозуміють, наче я пропагую насилля, педофілію чи виправдовую психів.

– психи прикольні. я от із тобою навіть живу вже скільки років. хм, спробуй зараз писати хоч щось, щоб думати про те, що тобі треба писати.

– і про що ж мені писати, коли в мене до біса нудне і передбачуване життя?

– та про що завгодно.. можеш навіть про цю нашу розмову на кухні написати.