трек 004

я пам’ятаю, що під час першої зустрічі з майклом мене підкорив його голос. грубий, хрипкий і харизматичний, як у еріка шроді. він мене запитував про враження від картин, останнього фільму тарсема, моє ставлення до паланіка і кавабати. я відповідала щось дурне і не в тему. говорила, що я деградую і перестаю читати. що вразити мене чимось стає все важче й важче. і мені здалося, що він мене почув тоді. мабуть, єдиний за всі мої двадцять років, хто почув мене і тому залишився. потім майкл сказав, що не міг залишити настільки «безвідповідальну, непристосовану до життя і розчаровану в собі особистість» напризволяще.

– майкле, мене можна любити?

– ні, халепко. ти руйнуєш усе до чого торкаєшся. ти любиш залишати після себе війну, розруху, спантеличені обличчя коханців, подруг. хочеш мати все і одразу. у тебе якась дивна філософія, за якою ти живеш. настільки дивна, що ти сама її не розумієш і досі шукаєш.

– лхаса тебе змінила. ти ж сам мене вчив жити: по-максималістськи і на повні груди. що сталося з тобою, чоловіче, в якого я повірила, наче в бога?

– ти запитала чи можна тебе любити. я і кажу, що не можна. коли любиш – хочеш володіти людиною. а так не можна. і що б хто не казав, а не можливо бути щасливим, коли тобою володіють. ти прокидалася і не знала чи я вдома, чи махнув у гори з антоном. а я прокидався і не знав чи ще знайду твої речі у квартирі. якби тобі набридло, ти ж не залишилася і зайвої хвилини зі мною. пам’ятаєш, як ти прокинулася серед ночі в амстердамі, коли ми гостювали в ельзи, і пішла купувати яблука через два квартали у незнайомому місті? я, звісно, і раніше знав, що ти навіжена. але остаточно переконався у ту ніч.

– коли я ще стріляла сигарету в тих байкерів?

ми посміхаємося, але пам’ятаємо з майклом, як нам обом було страшно в ту ніч. йому – що мене десь приб’ють. а мені – що хтось боїться за мене. думаєте, любов найсильніше почуття? страх – ось, що нами керує. страх невідомості, страх сорому, страх невдачі. мені було страшно, що майкл відчував таке сильне почуття до мене. я боялася того, що в мене можна закохатися.

– пам’ятаєш, коли ми заховалися в гіпермаркеті, щоб переночувати там, я тебе попросила пообіцяти дещо.

– щоб я в тебе не закохувався?

– так.

– полінко, я майже завжди стримував свої обіцянки. «майже завжди» – це настільки часто, що один раз можна і стратити.  

трек 003

– ти так вчасно приїхав, майкле. ніби, так і треба – зникати безліч часу десь на лхасі, а потім просто заявитися в мою квартиру і перебудувати її на свій світ. ти надовго?

– я не знаю.

– коли ти щось знав. з тобою ніколи не було впевненості, що зранку ти спатимеш у своєму ліжку, а не поїдеш з антоном в елісту або не відправишся в гори на два дні, щоб «подумати». я так дратувалася на всі твої вибрики. потім змирилася, а потім мені почало це подобатися. у мене була така маніакальна залежність від тебе. мабуть, більше від того образу майкла, якого я сама вигадала, ніж від справжнього. так, мені починало подобатися те, що ти зникав, не дзвонив, був поза зоною, говорив і торкався інших людей. ти відучив мене прив’язуватися до людей. це так врятувало.

майкл посміхається як завжди щиро і сумно. дивиться скрізь усю мене до самого дна і щось намагається там роздивитися. потім витягає потрібну рибку з озера і запитує:

– де ТИ була весь цей час?

я видихаю.

– ти поїхав, а мені треба було з кимось засинати в твоїй квартирі. вона така велика. до мене переїхав сашко.

– він же ідіот, халепко! – сміється майкл.

– мааайкл, він підкачався, змінив зачіску й кинув палити. не треба так.

– ти зводиш чоловіків з розуму! сашко займався ще якимось спортом, окрім бігу за пивом? – знову глузує з мене. – де він зараз?

– мабуть, в олесі, або маші, або якоїсь горпини. я не знаю.

– помітила, як багато у нас у стосунках «не знаю»? ти знала, що ти мені треба?

ствердно киваю.

– а що я хотів, щоб ти була щасливою?

– майкл, це зайве. ти ж був завжди. яка різниця, що ти хотів для мене. не драматизуй. ти знову тут. а це найголовніше. тільки страшно, що знову зникнеш. я вже відвикла не звикати. хочеш, я зроблю піцу, тільки будь сьогодні зі мною. я ще не готова тебе ділити.

– я ніколи не залишусь назавжди, ти ж знаєш.

– знаю, – посміхаюся і нарізаю помідори для піци.

трек 002

майкл занадто спокійно вислухав усю мою розповідь. але коли я закінчила, дістав звідкись сигарети і запалив. за всі 5 років нашого знайомства майкл не викурив жодної сигарети.

– ти вже все вирішила?

– знаєш, як це буває, майкле. ти контролюєш ситуацію до тих пір, поки вона не почне контролювати тебе. я б дуже хотіла щось вирішувати, але вже вирішують мене.

– ти попала, халепко. я завжди казав, що настане час платити великими купюрами. а ти все обходилася копійками.

я намагалася мити посуд, складати виделки і ложки в шухлядку, але в скронях пульсувало бажання вирватися із власного тіла, з цієї квартири, втекти подалі від цих людей і від цього міста.

– ти пишеш зараз? – запитав майкл.

– це важливо?

– я б міг тебе виправдати. хоча б перед тобою самою.

– майкле, ти не розумієш! це все зовсім інше! я надихаюся передовсім для життя. мені хочеться думати, а не просто переробляти інформацію і видавати її відходи на сторінках.

– значить, не пишеш.

мене починали дратувати ці ложки й виделки, яким майкл ніколи не знав місця.

– полінко, зрозумій. ти не вирвешся зі системи. ти не з тими людьми пов’язала своє життя, щоб намагатися бути вільною. вони не зрозуміють тебе, а ти не виживеш із ними. і рано чи пізно, здурієш від їхнього поняття життя, обов’язку і кохання.

– майкле, я просто хочу бути щасливою. яка різниця, скільки це триватиме, якщо можна насолоджуватися щастям тут і зараз? ти ж сам мені це казав: не існує іншого місця й часу, окрім тут і зараз.

майкл допалив, вдавив сигарету і дістав ще одну.

– це ти так живеш, а вони не вміють. їм усім треба привласнювати, намагатися володіти іншими, контролювати усіх: від котів і собак до власних дітей.

– я хочу поїхати з тобою в тібет. забери мене звідси. від них подалі. усіх.