трек 037

Майкл подзвонив посеред ночі, довго говорив щось про чайок на березі Балтійського моря, про холодний пісок, дерев’яні будинки і дівчат із білим волоссям. казав, що мені потрібно перебороти свій страх подорожей, спілкування іноземною мовою, зробити закордонний паспорт і обов’язково приїхати до нього у Скандинавію, Грецію, Каліфорнію. обов’язково маю купити той білий светр із ведмедем і куртку з квітчастим візерунком, коли будуть знижки. пообіцяв, що купить мені чорнослив у шоколаді, що влітку ми візьмемо намет і відправимося з його друзями на фургоні на якийсь європейський музичний фестиваль. навіть дав слово, що не буде сваритися на мене, коли я танцюватиму напівоголена і напідпитку біля багаття.

я розказала йому, що перестала вживати антидепресанти і що придумала ескіз нового татуювання. сказала, що звикаю до холодів, тому мені не так буде страшно їхати до нього в Норвегію чи Швецію, де він там зараз. розказала, що перестала чекати на новорічні дива, але не перестала в них вірити. що хочу на Новий рік ялинку, але її не буде. сказала, що склала список чоловіків, із якими спала. і що більша частина списку – хлопці, а не чоловіки. а ще, що там є одна дівчина. розповіла, що стала нарешті вільною і від цього щасливою. хоча це щастя нагадує рани від ланцюгів на зап’ястках раба: відчуваєш свободу, але болючу. і завжди, коли дивитимешся на свої руки, будеш пам’ятати той час, коли не міг вільно пересуватися і дихати. яке ж це щастя до непристойності вільне і болюче!

ми посміялися з того, що один мій знайомий сказав, ніби я здалася йому під час першої зустрічі сумною, легкодоступною і що легкі інтрижки можуть розбити мені серце.

Майкл пообіцяв повернутися скоро додому, а я сказала, що він уже може навіть і не повертатися, якщо подзвонив мені.

трек 036

Майкл якось просто прийшов, а я слухала Галлахера на кухні, готуючи нам вечерю. і він посміхнувся, знаючи все, що сталося, без слів. за це я його найбільше і любила. яка б кількість слів у мені не була, це не значило, що я завжди хотіла ними ділитися.

– як з’їздила?

– о, Майкле! прекрасно! я казала раніше, що дорога рятує всіх, але не мене.

– врятувала все-таки?

– ні, але втомила так, щоб я могла принаймні заснути.

– Полінко, у тобі просто стільки чортів сидить, що час від часу їх треба випускати на волю. і якщо ти не можеш робити цього сама, то дозволь комусь робити це за тебе. або допомагати. це як флоботомія. тільки знайди свій спосіб випускати чортів на волю.

я навіть не хотіла з ним сперечатися. звісно, Майкл у чомусь був правий. і мене дратувало те, що переважно завжди він був правий. але зараз мені було байдуже, що він може почати вчити мене життю. мені взагалі стало байдуже на більшість речей, якими я до цього ускладнювала життя.

два нових правила, які устаткувалися в моїй голові – це ігнорувати все, що можна ігнорувати без шкоди для себе, і вимагати більше від усього, чого можна отримати більше. це помітив Майкл, мама, всі мої близькі знайомі. і, як мені здалося, їм теж стало від цього легше.

я справді випустила все, що назбиралося в мені за останні місяці. дала амністію всім думкам і проблемам. було просто добре від того, що можна ні про що не думати, а просто жити. поступово жити, а не проживати за одну годину день у пошуках вирішень ще неіснуючих проблем.

– у тебе ж це несерйозно? ненадовго? – запитав Майкл, коли вже стояв у дверях.

– ти про що?

– про того, хто тобі допомагає позбавитися старої шкури. просто ти – це ти. я хвилююся за тебе. давай без докорів совісті, страждань і впускання в себе, гаразд?

я вперше побачила у Майклових очах стільки тривоги і ніжного суму за мною колишньою. усе-таки рано чи пізно серце з’являється у кожного. воно може мовчати у тілі ціле життя, щоб потім – перед смертю – стукнути один-єдиний раз і замовкнути назавжди. але цей один удар буде вартий усіх пройдених доріг, усіх людей, яких ти зустрічав, усіх почуттів, які не могли народитися в мовчазному серці.

я усміхнулася.

– усе гаразд навіть більше, ніж завжди.

трек 035

Майкл каже мені:

– ти не повинна бути кращою за його колишню. не повинна ходити на сальсу і займатися йогою. не повинна стригти волосся і ставати жіночнішою.

Майкл каже:

– ти повинна вилікуватися від своєї депресії. можеш фарбувати нігті чорним і вдягати тільки той светр, який він тобі купив. але пий таблетки, дотримуйся режиму і їж нормально.

каже:

– мінус дві людини за листопад – це препаскудно. але навіть зірки гаснуть і лишають по собі довжелезні сліди. двоє друзів, які перестали ними бути, – це багато. але навіть це – менше, ніж одна твоя рука, наприклад.

Майкл каже:

– ти не повинна триматися за відмерле, бо це схоже на те, як людина хапається за зламані гілки, коли летить у прірву.

говорить:

– що б там не було, дозволь собі не виправдовувати чиїсь сподівання. не бути сильною і сміливою. матюкатися, лягати під ранок і називати проститутками тих, кого хочеш так називати.

каже мені:

– забудь про того, хто тобою знехтував. і перестань від цього корчитися. ти знала, що це чергова історія на місячну писанину сумних поганих віршів. чергове зіпсоване свято, сумна зима, але не більше.

Майкл каже:

– ти маєш бути дівчиною, а не психологом чи мамою. ми ж засвоїли цей урок. навіть із домашнім завданням. пацієнти – не твій тип, Халепко.

а я кажу Майклу:

– як добре, що ти повернувся. і як добре, що ти в мене є. знаєш, ми засинали з ним якось вночі і я відчувала абсолютне щастя, бо тоді мені уявлялося, що це ти обіймаєш мене ззаду. а потім я прокинулася одного разу і подумала, що було б добре, якби я помилялася. добре було б, якби він не був тобою. і я так зраділа, коли він став для мене простою людиною. як же добре, що ти повернувся. і як добре, що ти в мене взагалі є.