трек 037

Майкл подзвонив посеред ночі, довго говорив щось про чайок на березі Балтійського моря, про холодний пісок, дерев’яні будинки і дівчат із білим волоссям. казав, що мені потрібно перебороти свій страх подорожей, спілкування іноземною мовою, зробити закордонний паспорт і обов’язково приїхати до нього у Скандинавію, Грецію, Каліфорнію. обов’язково маю купити той білий светр із ведмедем і куртку з квітчастим візерунком, коли будуть знижки. пообіцяв, що купить мені чорнослив у шоколаді, що влітку ми візьмемо намет і відправимося з його друзями на фургоні на якийсь європейський музичний фестиваль. навіть дав слово, що не буде сваритися на мене, коли я танцюватиму напівоголена і напідпитку біля багаття.

я розказала йому, що перестала вживати антидепресанти і що придумала ескіз нового татуювання. сказала, що звикаю до холодів, тому мені не так буде страшно їхати до нього в Норвегію чи Швецію, де він там зараз. розказала, що перестала чекати на новорічні дива, але не перестала в них вірити. що хочу на Новий рік ялинку, але її не буде. сказала, що склала список чоловіків, із якими спала. і що більша частина списку – хлопці, а не чоловіки. а ще, що там є одна дівчина. розповіла, що стала нарешті вільною і від цього щасливою. хоча це щастя нагадує рани від ланцюгів на зап’ястках раба: відчуваєш свободу, але болючу. і завжди, коли дивитимешся на свої руки, будеш пам’ятати той час, коли не міг вільно пересуватися і дихати. яке ж це щастя до непристойності вільне і болюче!

ми посміялися з того, що один мій знайомий сказав, ніби я здалася йому під час першої зустрічі сумною, легкодоступною і що легкі інтрижки можуть розбити мені серце.

Майкл пообіцяв повернутися скоро додому, а я сказала, що він уже може навіть і не повертатися, якщо подзвонив мені.