трек 007

коли майкл зникав, я писала йому листи, залишали їх у нашій квартирі й тікала на тиждень до бабці. у мене виникала залежність до його зникнень. майкла ніколи не було багато, він не докучав і наші з ним стосунки мали змогу провітритися. але останнім часом майкл зникав на довше, ніж з’являвся.

«до біса, майкле, як тебе не вистачає! ти і раніше зникав на тижні й місяці. але ти не можеш зникати зараз, коли так треба! мені час здавати книгу в редакцію, в мене конкурс на носі. я маю бути в формі, а ти береш і без сліду зникаєш. хоч би смс чи дзвінок якось окреслили твоє місце перебування!  але ж ні. це так по-твоєму: зникати в той час, коли проблеми душать мене дужче за церберові ланцюги.

якщо ти помер, або, що ще гірше, оселився в якоїсь однієї з цих твоїх героїнових запатланих художниць, то знай, що я тобі багато чого не сказала.

ти нервував, коли я багато говорила. тобі було страшно, що ця інформація прищепить відповідальність. але всі мої слова не значать нічого у порівнянні з тим, чого я не сказала.

ти зрадливий сучий син. ти не вмієш бути з кимось. як невдячне вовченя, яке нагодували, пригріли, а воно тікає в ліс. жодна з твоїх паскудних пісеньок, які ти співаєш у переходах і жирних мажорських забігаловках, ніколи не присвячувалася мені. я не заслужила жодного рядка, бо не була з тобою загадковою і неприступною. ти навіть ніколи не дивився мені в очі. боявся побачити те, що зобов'яже? я всіма силами намагалася бути з тобою дурною і простою. повір, це дуже важко – вдягати шкуру, яка тисне і сповзає. я ненавиджу тебе за відсутність запитань. за мовчання між безсонними ночами. за дивні компліменти, у відповідь на які я сміялася і набирала повні легені повітря, щоб не сказати тобі приємностей. ти ще їх не заслужив ні на грам, а я вже їх замовчувала.

з іншого боку, я вдячна тобі за те, що ти ніколи не просив у мене їсти й не дозволяв себе приручати. знаєш же, як я ненавиджу готувати.

ти повернешся, якщо хочеш. і жодні вигадані перепони тобі не завадять.

ти будеш поряд, якщо зовнішнє бажання накладеться на внутрішнє.

і, повір, мої зібрані валізи чекають, якщо ти не передумав тікати в нікуди, або якщо мені не здалося, що ти гукав мене".

и саша васильев пел свое "письмо" под скрип моих ржавеющих нервов и догорающих вен.

трек 006

у майклі завжди приваблювало мовчання. надзвичайною насолодою було приходити після гамірного міста, дурнуватих крикливих людей і сідати втомленою біля нього. спочатку ця відсутність надмірної кількості слів лякала, а потім я звикла. люди звикають до всього. до друга-гея, до мозолів на руках, до головного болю.
я ніколи не чула від майкла зізнань в коханні чи проханні залишитися. я знала, коли він цього хотів. якщо хтось скаже, що це найвище поєднання двох людських душ, то я плюну вам в обличчя. якби ви знали, скільки сил та емоцій мені коштувало стримуватися, щоб не запитувати його про кожен крок, кожну прослухану пісню в мою відсутність, кожну дівчину на фото з ним. це було надзавданням - мовчати, коли хотілося розпитати майкла про все, що він мовчав. я ненавиділа його натяки. мені здавалося, що все це не про мене, не мені адресовано. навіть якби майкл називав моє ім'я і прізвище, я б не вірила, що це стосується мене.
от настільки майкл в'ївся мені в хребет. ним пропахло моє волосся. він сидів глибоко у мене під шкірою.
прочитавши це все, майкл посміхнувся. не розсміявся і не образливо прокоментував.
- наші стосунки приречені, халепко. я не той, з ким у тебе є перспектива. місяць-другий і я поїду в казахстан, калмикію, лхасу, тибет. я ще сам не знаю, де я буду через деякий час. тобі треба той, хто вміє обіцяти.
- мені здавалося, що я стала для тебе тою, заради кого можна вбити кілок у землю і залишитися на одному місці. не можна так, як робиш ти. не можна спочатку захищати мене від усього, а потім кидати напризволяще. я не хочу шукати перспектив. ти просто треба поряд і не більше. люби, кого хочеш, але будь зі мною.
- люби кого хочеш?
майкл починає сміятися і бере мене за руку.
- халепко, ти ревнива, істерична, лінива егоїстка. і не дозволиш, щоб я навіть приязно привітався до особи жіночої статі. тому не треба казати, що тобі буде досить просто мене поряд. ти - павучиха, яка розплітає свої сіті. ти будеш ретельно перебирати свою здобич і відкидати тих, хто тобі не потрібен. аж поки у твоїх сітях не опиниться той, на кого ти чекаєш. я от попався тобі, павучихо.
- але ж утік від мене.
- утік, бо це було нестерпно: думати, що я не той, на кого ти чекаєш. 

трек 005

– тобі треба втікти від людей, халепко. я пропоную тобі цю поїздку не просто задля екскурсії. ти втомилася. поїдемо кудись у гори чи до океану. хочеш? холодна вода тебе трішки отямить. будемо жити у наметі, я ловитиму для тебе рибу, ти ходитимеш напіводягнена і солона, грітимешся біля вогнища, я співатиму пісні під ритми джембе, а ти рухатимешся у їхній такт. у тобі затонуло багато кораблів. і я навіть бачу загиблих капітанів.

майкл посміхається і знову рятує мене. сидячи тут, на балконі антонової квартири, де ми вперше почули одне одного, де я вперше дізналася про його снід, де вперше нервово наливала собі горілку в склянку, щоб трішки оглохнути від тих слів, саме тут, на цьому балконі, він знову мене рятує.

– майкле, мене знайдуть, де б я не була. і, знаєш, мені це подобається. так я відчуваю, що жива. якщо всі про мене забудуть, я помру. таке ж буває – смерть під час життя?

– смерть тільки така і буває.

– майкле, це так паскудно – повільно відмирати. «у тобі багато затонулих кораблів».. це ти гарно сказав. кораблі тягнуть мене на дно, душать своїми якорями, оглушують сигналами тривоги. ти бачиш це, але ж нічого з цим не вдієш. знаєш, це така хвороба.. не смертельна, але та, від якої немає ліків. мені здається, що я – журба всього людства. як би це по-дурному не звучало.

майкл обіймає мене за плечі й цілує волосся.

– до біса океан. я заберу тебе в пустелю. там немає кораблів.