трек 005

– тобі треба втікти від людей, халепко. я пропоную тобі цю поїздку не просто задля екскурсії. ти втомилася. поїдемо кудись у гори чи до океану. хочеш? холодна вода тебе трішки отямить. будемо жити у наметі, я ловитиму для тебе рибу, ти ходитимеш напіводягнена і солона, грітимешся біля вогнища, я співатиму пісні під ритми джембе, а ти рухатимешся у їхній такт. у тобі затонуло багато кораблів. і я навіть бачу загиблих капітанів.

майкл посміхається і знову рятує мене. сидячи тут, на балконі антонової квартири, де ми вперше почули одне одного, де я вперше дізналася про його снід, де вперше нервово наливала собі горілку в склянку, щоб трішки оглохнути від тих слів, саме тут, на цьому балконі, він знову мене рятує.

– майкле, мене знайдуть, де б я не була. і, знаєш, мені це подобається. так я відчуваю, що жива. якщо всі про мене забудуть, я помру. таке ж буває – смерть під час життя?

– смерть тільки така і буває.

– майкле, це так паскудно – повільно відмирати. «у тобі багато затонулих кораблів».. це ти гарно сказав. кораблі тягнуть мене на дно, душать своїми якорями, оглушують сигналами тривоги. ти бачиш це, але ж нічого з цим не вдієш. знаєш, це така хвороба.. не смертельна, але та, від якої немає ліків. мені здається, що я – журба всього людства. як би це по-дурному не звучало.

майкл обіймає мене за плечі й цілує волосся.

– до біса океан. я заберу тебе в пустелю. там немає кораблів.