трек 004

я пам’ятаю, що під час першої зустрічі з майклом мене підкорив його голос. грубий, хрипкий і харизматичний, як у еріка шроді. він мене запитував про враження від картин, останнього фільму тарсема, моє ставлення до паланіка і кавабати. я відповідала щось дурне і не в тему. говорила, що я деградую і перестаю читати. що вразити мене чимось стає все важче й важче. і мені здалося, що він мене почув тоді. мабуть, єдиний за всі мої двадцять років, хто почув мене і тому залишився. потім майкл сказав, що не міг залишити настільки «безвідповідальну, непристосовану до життя і розчаровану в собі особистість» напризволяще.

– майкле, мене можна любити?

– ні, халепко. ти руйнуєш усе до чого торкаєшся. ти любиш залишати після себе війну, розруху, спантеличені обличчя коханців, подруг. хочеш мати все і одразу. у тебе якась дивна філософія, за якою ти живеш. настільки дивна, що ти сама її не розумієш і досі шукаєш.

– лхаса тебе змінила. ти ж сам мене вчив жити: по-максималістськи і на повні груди. що сталося з тобою, чоловіче, в якого я повірила, наче в бога?

– ти запитала чи можна тебе любити. я і кажу, що не можна. коли любиш – хочеш володіти людиною. а так не можна. і що б хто не казав, а не можливо бути щасливим, коли тобою володіють. ти прокидалася і не знала чи я вдома, чи махнув у гори з антоном. а я прокидався і не знав чи ще знайду твої речі у квартирі. якби тобі набридло, ти ж не залишилася і зайвої хвилини зі мною. пам’ятаєш, як ти прокинулася серед ночі в амстердамі, коли ми гостювали в ельзи, і пішла купувати яблука через два квартали у незнайомому місті? я, звісно, і раніше знав, що ти навіжена. але остаточно переконався у ту ніч.

– коли я ще стріляла сигарету в тих байкерів?

ми посміхаємося, але пам’ятаємо з майклом, як нам обом було страшно в ту ніч. йому – що мене десь приб’ють. а мені – що хтось боїться за мене. думаєте, любов найсильніше почуття? страх – ось, що нами керує. страх невідомості, страх сорому, страх невдачі. мені було страшно, що майкл відчував таке сильне почуття до мене. я боялася того, що в мене можна закохатися.

– пам’ятаєш, коли ми заховалися в гіпермаркеті, щоб переночувати там, я тебе попросила пообіцяти дещо.

– щоб я в тебе не закохувався?

– так.

– полінко, я майже завжди стримував свої обіцянки. «майже завжди» – це настільки часто, що один раз можна і стратити.