трек 002

майкл занадто спокійно вислухав усю мою розповідь. але коли я закінчила, дістав звідкись сигарети і запалив. за всі 5 років нашого знайомства майкл не викурив жодної сигарети.

– ти вже все вирішила?

– знаєш, як це буває, майкле. ти контролюєш ситуацію до тих пір, поки вона не почне контролювати тебе. я б дуже хотіла щось вирішувати, але вже вирішують мене.

– ти попала, халепко. я завжди казав, що настане час платити великими купюрами. а ти все обходилася копійками.

я намагалася мити посуд, складати виделки і ложки в шухлядку, але в скронях пульсувало бажання вирватися із власного тіла, з цієї квартири, втекти подалі від цих людей і від цього міста.

– ти пишеш зараз? – запитав майкл.

– це важливо?

– я б міг тебе виправдати. хоча б перед тобою самою.

– майкле, ти не розумієш! це все зовсім інше! я надихаюся передовсім для життя. мені хочеться думати, а не просто переробляти інформацію і видавати її відходи на сторінках.

– значить, не пишеш.

мене починали дратувати ці ложки й виделки, яким майкл ніколи не знав місця.

– полінко, зрозумій. ти не вирвешся зі системи. ти не з тими людьми пов’язала своє життя, щоб намагатися бути вільною. вони не зрозуміють тебе, а ти не виживеш із ними. і рано чи пізно, здурієш від їхнього поняття життя, обов’язку і кохання.

– майкле, я просто хочу бути щасливою. яка різниця, скільки це триватиме, якщо можна насолоджуватися щастям тут і зараз? ти ж сам мені це казав: не існує іншого місця й часу, окрім тут і зараз.

майкл допалив, вдавив сигарету і дістав ще одну.

– це ти так живеш, а вони не вміють. їм усім треба привласнювати, намагатися володіти іншими, контролювати усіх: від котів і собак до власних дітей.

– я хочу поїхати з тобою в тібет. забери мене звідси. від них подалі. усіх.