трек 017

подзвонила майклові, щоб поговорити з ним востаннє. хотіла повідомити, що з’їжджаю. щоб забрав у мене ключі, змінив замок і не пускав мене, навіть коли проситимуся.

– ти закохалася, поліно?

– майкле, не запитуй дурного. ти ж знаєш, як воно в мене. все дуже відносно в моїх почуттях до чоловіків. можна назвати це закоханістю, можна інтересом чи зацікавленістю. користю. та чим хочеш називай. 

– але є ж таки чоловік, поряд із яким тобі добре?

– так, і це не братерські почуття, якщо ти про це.

майклові така відповідь не дуже сподобалася. починає нервувати, хоча й приховує.

– сподіваюся, він відповідає більшості пунктів твого списку ідеального чоловіка.

– та майже всім, окрім того, що він не дейв гаан і навіть не сем райлі. майкле, вибач, це все мало закінчитися якось по-іншому. більш логічніше  що.

– ти би могла нас познайомити навіть. а замість цього втікаєш і просиш змінити після тебе замки. я би йому розказав, що ти не п’єш кави, не любиш рано прокидатися, обожнюєш солодощі й ненавидиш готувати. зрештою, якщо він вимагатиме від тебе миття підлоги та куховарства, ви довго не уживитеся. я не знаю навіть, яким він має бути, щоб ти захотіла зі мною більше не бачитися. але про всяк випадок, замки я ще не змінюватиму.

дивлюся на майкла і розумію, що це обличчя стало найріднішим із усіх. я довіряю йому. майже, як самій собі. навіть перестала соромитися прокидатися біля нього ненафарбована і співати ідіотські пісеньки під час його розмов по телефону.

– зараз, мабуть, я маю говорити щось ліричне та таке, про що мовчав раніше.

– а я зізнаватися у всьому, що не озвучила до цього часу.

– круто бути звичайними людьми. але нам цього не зрозуміти, мабуть.

майкл посміхається сумно і по-востанньому. у двері дзвонять.

– почекай, я зараз.

я відчиняю. на порозі стоїть майкл.