трек 031

Люба писала листи, писала повідомлення і найбільше Люби існувало в моєму житті словами і текстами. для найкращих друзів необов’язково бачитися щодня, щотижня і щомісяця. коли ж ми зустрічалися, то обіймалися так, що цієї порції вистачало щонайменше на рік.

і от Люба приїхала саме так, як любила це робити: без попередження і з купою обіймів. ми сиділи з хорошою музикою, хорошим алкоголем і будучи хорошими людьми. найсприятливіші умови для чесних розмов.

– послухай, – каже мені Любов. – як би там не було, але ти завжди залишишся для мене людиною, яка живе на межі сильної жінки і дівчинки, якій постійно треба комусь плакатися. твоє життя – це не процес метання між жінкою та дівчинкою, а оця межа, на якій ти живеш. і ти для мене завжди будеш тією, хто живе на цій межі. не на кордоні, а на нейтральній території між цими двома.

– людей у мені, Любо, набагато більше. але ти їх не бачила, бо я тебе люблю. може, я тільки з тобою і робила це: любила.

– ми ж не будемо говорити про любов, правда? тільки не це, Халепко. тільки не розмови про любов, я тебе прошу.

– не будемо. з тобою завжди небезпечно починати такі розмови. та і звідки мені знати хоч щось про любов? мені не шістнадцять.

ще трохи розбавленої балаканини і Люба випалює:

– тримайся Майкла, Полінко. із усіх твоїх чоловіків я його поки люблю найбільше.

– ти дивуєш мене.

– він не той, хто зробить тебе щасливою. але той, біля кого ти можеш такою бути, розумієш?

– розумію.

– тому не тікай від нього, коли відчуєш проростання в собі. не рви те, чим ви зростаєтесь. зрештою, ти завжди зможеш вирвати це з себе і кайфувати від болю, маленька збоченко.

– ти якось це все так шариш, що мені страшно від тебе. може, тебе не існує, Любо?

– якраз-таки я – дуже реальна.

– зараз ще страшніше стало.

на ранок Люба їде додому. але чим далі вона від моїх дверей, тим ближчою стає до мене.